У Стольному на Чернігівщині відродили краєзнавчий народний музей. Очолила його колишня начальниця поштового відділення Марина Авер’янова. Точніше, не просто очолила, а стала справжнім локомотивом відродження установи. Стольненський музей – не лише про історію та краєзнавство, але й про майбутнє та виховання.
Відроджували громадою
Цьому сільському музею можуть позаздрити більшість музейних установ колишніх районів. У невеликій хатинці в центрі Стольного вмістились експонати різних часів та епох. Відтоді, як кілька місяців тому Марина Авер’янова відкрила двері «народної хати» для всіх бажаючих, стольненці потоками понесли до неї нехитрі набутки пращурів: тут тобі і ткацький верстат, і унікальна бандура, і глиняні вироби, й навіть гармати та кулі до козацької зброї.
Краєзнавчий музей на цьому місці існував з 60-х років минулого століття. Стольне – велике село, знане на всю округу, і таке, що могло навіть з Меною потягатись, тож наявність музею – швидше закономірність. Чому ж могло? Ми були свідками нещодавньої історії, коли стольненці організовано противились приєднанню до Мени, виступали за окремішність й утворення власної громади. Втім, не так склалось, як гадалось. Зрештою, це ніяк не применшує значущісті цього населеного пункту, хіба що фінанси централізували в Мені. А вони, гроші, не були б зайвими новому краєзнавчому музею, який справедливо називають народним. І не лише через те, що в музеї експонують народне майно, але й тому, що відроджували установу зусиллями людей – як кажуть, з миру по нитці.
Про потребу відродити сільський музей першим заговорив відомий гончар Олег Луцук, котрий переїхав жити й творити з Чернігова до Стольного. Зрештою, спільними зусиллями установу таки відкрили. Нині вона перебуває на балансі відділу культури Менської міської ради. Треба сказати, що це – швидше новий музей, аніж репрезентація минулого, адже серед експонатів, які по собі залишила стара установа, – переважно стенди та фотокартки. Звісно, все це не можна порівняти з тим, що з’явилося тут зараз.
Найбільший свищик України, бандура з «вождем» і козацькі причандалля
Окрема кімната присвячена гончарній справі. Більшість експонатів до Стольненського народного краєзнавчого музею привезли з фестивалю гончарного мистецтва «Куманець», який проходив у Мені.
У музеї, окрім самого свищика, розміром зі зріст людини середньої статури, зберігають і фотокартку процесу його виготовлення. Одна з кімнат музею закрита для відвідувачів. Пані Марина каже, що там зберігаються радянські експонати. Втім, один із таких експонатів стоїть окремо. Це – бандура, зроблена мешканцем Стольного. Бандура незвичайна, з радянсько-комуністичними мотивами. Хоча совіти, як відомо, бандуристів не любили – відправляли в заслання або ж розстрілювали, бо ті були наслідниками козацької бувальщини. Нині достеменно невідомо, чи був власник бандури Семен Антонович Голівець тим самим спадкоємцем дідівської козацької слави й звідки в чоловіка талант до гри, однак те, що Семен Антонович шанував «вождя» – це доконаний факт. На тильному боці бандури, якщо добре придивитись, можна узріти затертий образ Йосипа Сталіна, а по колу підпис – «вождь трудящихся всього світу». Майстер, який зробив цю бандуру, так і не повернувся з війни. Яким чином цей козацький інструмент, що, вочевидь, став інструментом більшовицької пропаганди, потрапив до музею – вже ніхто й не пам’ятає. Однак збереженість бандури – чудова. На ній можна хоч зараз заграти. Біда лишень, що в Стольному вже й не залишилось тих, хто пам’ятає, як звучить бандура.
Є в музеї і значно давніші експонати. Нещодавно один із місцевих мешканців приніс ядра до козацьких гармат, кулі до мушкета та рибацькі снасті, якими пращури вудили рибу. А така річ, як рушники – то окрема розмова, адже Менська вишивка різниться від інших. В народному краєзнавчому музеї з’явився і ткацький верстат. Пані Марина саме шукає по селу умільців, які мали справу з таким механізмом, і планує не просто його зібрати, але й запустити в роботу.
Інтерактивна історія
Пані Марина планує зробити так, аби кожен експонат був живий і практичний, щоб кожен бажаючий зміг підійти й спробувати ремесло предків. До того ж це особливо цікаво молодшому поколінню, яке прагне навчатись і переймати. Тож згодом у музеї з’являться майстер-класи з ткацької справи. Директор активно вивчає в Інтернеті, як це працює.
Саме така інтерактивна історія, на думку директорки музею, цікава дітям.
Майже щотижня народний краєзнавчий музей поповнюється різними експонатами. Скоро, вочевидь, постане проблема з тим, де все це розмістити. А ще ж треба залишити й простір для творчості. Для стольненських дітей в установі вже почали діяти окремі гуртки. Дітвора плете з бісеру і проситься вишивати. Отже, все це точно недарма, а музей у невеликій хатинці – це не просто назва, а жива установа, де є місце минувшині, сьогоденню та майбутньому. Бо діти – це і є майбутнє!
Віталій Назаренко, фото автора
На фото: Нехитре побутове начиння стольненської хати
